Дивне відчуття, не визначеності. Не відомо що буде через тиждень, місяць. Не відомо будеш ти жити чи ні. Самий великий страх – страх смерті. А коли ти не знаєш що буде далі і чи буде смерть поруч – це ще важче, не визначеність, невідомість змішанні з великим шансом вмерти.
Я не знаю чи можна до цього звикнути, пристосуватись. Схоже мене хвилями накриває це відчуття безпомічності, жалюгідності і абсурдності ситуації. Я як в замкнутому просторі, в якоїсь коробці. Я просто роблю дурні справи і лежу на ліжку, це як повільна отрута що діє на розум і свідомість.
Я сиджу під деревом
воно дарує мені тінь і шепіт листів
Я дарую дереву вдячність
Я сиджу на березі моря
хвилі дбайливо пестять мої ноги
я дарую морю вдячність
Я сиджу біля тебе, милуюсь тобою
кожна мить проведена біля тебе – щаслива
я дарую себе тобі
відтепер я знаю – ти моя загублена половинка
ми одне, ми одне, ми одне
